А Йов відповів та й сказав:

„Коли б сму́ток мій вірно був зва́жений, а з ним ра́зом нещастя моє підняли́ на вазі,

то тепер воно тяжче було б від морсько́го піску, тому́ нерозва́жне слова́ мої кажуть!

Бо в мені Всемогу́тнього стрі́ли, і їхня отру́та п'є духа мого́, страхи Божі шику́ються в бій проти ме́не...

Чи дикий осел над травою реве́? Хіба реве віл, коли ясла повні?

Чи без соли їдять несмачне́, чи є смак у білко́ві яйця́?

Чого́ не хотіла торкну́тись душа моя, все те стало мені за поживу в хворо́бі.

О, коли б же збуло́ся проха́ння моє, а моє сподіва́ння дав Бог!

О, коли б зволив Бог розчави́ти мене, простягну́в Свою руку — й мене полама́в, —

то була б ще потіха мені, і скака́в би я в немилосе́рдному бо́лі, бо я не зрікався слів Святого!

Яка сила моя, що наді́ю я матиму? І який мій кінець, щоб продо́вжити життя моє це?

Чи сила камі́нна — то сила моя? Чи тіло моє мідяне́?

Чи не поміч для мене в мені, чи спасі́ння від мене відсу́нене?

Для то́го, хто гине, товариш — то ласка, хоча б опусти́в того страх Всемогу́тнього.

Брати́ мої зраджують, мов той поті́к, мов річи́ще пото́ків, минають вони,

темні́ші від льо́ду вони, в них ховається сніг.

Коли сонце їх гріє, вони висиха́ють, у теплі — гинуть з місця свого́.

Карава́ни дорогу свою відхиля́ють, ухо́дять в пустиню — й щезають.

Карава́ни з Теми́ поглядають, похо́ди з Шеви́ покладають наді́ї на них.

І засоро́милися, що вони сподіва́лись; до нього прийшли — та й збенте́жились.

Так і ви тепер стали ніщо́, побачили страх — і злякались!

Чи я говорив коли: „Дайте мені, а з має́тку свого дайте пі́дкуп за мене,

і врятуйте мене з руки ворога, і з рук гноби́телевих мене викупіть?“

Навчіть ви мене — і я буду мовчати, а в чім я невми́сне згрішив — розтлума́чте мені.

Які гострі слова́ справедливі, та що то дово́дить дога́на від вас?

Чи ви ду́маєте докоря́ти слова́ми? Бо на вітер слова́ одчайду́шного,

і на сироту́ нападаєте ви, і копаєте яму для друга свого!

Та звольте поглянути на мене тепер, а я не скажу́ перед вами неправди.

Верніться ж, хай кривди не бу́де, і верніться, — ще в тім моя правда!

Хіба́ в мене на язиці є неправда? чи ж не маю смаку́, щоб розпізнати нещастя?