Був же хворий один, Ла́зар у Віфа́нії, із села Марії й сестри її Марти.

А Марія, що брат її Лазар був хворий, була та, що помазала Господа миром, і воло́ссям своїм Йому но́ги обте́рла.

Тоді се́стри послали до Нього, говорячи: „Ось незду́жає, Господи, той, що любиш його!“

Як почув же Ісус, то промовив: „Не на смерть ця недуга, а на Божу славу, — щоб Син Божий прославився нею“.

А Ісус любив Марту, і сестру її, і Лазаря.

А коли Він почув, що нездужає той, то зостався два дні на тім місці, де був.

Після ж того говорить до учнів: „Ходімо зно́ву в Юдею“.

Йому учні сказали: „Учителю, таж допі́ру юдеї хотіли камінням побити Тебе, а Ти знов туди пі́деш?“

Ісус відповів: „Хіба дня не дванадцять годин? Як хто ходить за дня, не спіткне́ться, — цьогосвітнє бо світло він бачить.

А хто ходить нічно́ї пори, той спіткнеться, — бо немає в нім світла“.

Оце Він сказав, а по то́му говорить до них: „Друг наш Лазар заснув, — та піду́ розбудити Його“.

А учні сказали Йому: „Як заснув, то він, Господи, ви́дужає“.

Та про смерть його мовив Ісус, вони ж ду́мали, що про сонний спочи́нок Він каже.

Тоді просто сказав їм Ісус: „Умер Лазар.

І Я тішусь за вас, що там Я не був, щоб повірили ви. Та ходімо до нього“.

Сказав же Хома, називаний Близню́к, до співучнів: „Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати“.

Як прибув же Ісус, то знайшов, що чотири вже дні той у гро́бі.

А Віфа́нія поблизу Єрусалиму була́, яких стадій з п'ятнадцять.

І багато з юдеїв до Марти й Марії прийшли, щоб за брата розва́жити їх.

Тоді Марта, почувши, що надхо́дить Ісус, побігла зустріти Його, Марія ж удома сиділа.

І Марта сказала Ісусові: „Коли б, Господи, був Ти отут, — то не вмер би мій брат.

Та й тепер, — знаю я, — що чого тільки в Бога попросиш, то дасть Тобі Бог!“

Промовляє до неї Ісус: „Воскресне твій брат!“

Відказує Марта Йому: „Знаю, що в воскресіння останнього дня він воскресне“.

Промовив до неї Ісус: „Я воскресіння й життя. Хто вірує в мене, — хоч і вмре, буде жити.

І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, — повіки не вмре. Чи ти віруєш в це?“

Вона каже Йому: „Так, Господи! Я вірую, що Ти Христос, Син Божий, що має прийти на цей світ“.

І промовивши це, відійшла, та й покликала нишком Марі́ю, сестру свою, ка́жучи: „Учитель тут, і Він кличе тебе!“

А та, як зачула, квапли́во встала й до Нього пішла.

А Ісус не ввійшов був іще до села, а знахо́дивсь на місці, де Марта зустріла Його.

Юдеї тоді, що були з нею в домі й її розважали, як побачили, що Марія квапли́во встала й побігла, подали́ся за нею, гадаючи, що до гро́бу пішла вона, — плакати там.

Як Марія ж прийшла туди, де був Ісус, і Його вгледіла, то припала до ніг Йому та й говорила до Нього: „Коли б, Господи, був Ти отут, то не вмер би мій брат!“

А Ісус, як побачив, що плаче вона, і плачуть юдеї, що з нею прийшли, то в дусі розжа́лобився та й звору́шився Сам,

і сказав: „Де його ви поклали?“ Говорять Йому́: „Іди, Господи, та подивися!“

I заплакав Ісус.

А юдеї казали: „Дивись, як любив Він його!“

А з них дехто сказали: „Чи не міг же зробити Отой, Хто очі сліпому відкрив, щоб і цей не помер?“

Ісус же розжа́лобивсь знову в Собі, і до гро́бу прийшов. Була ж то печера, і камінь на ній наляга́в.

Промовляє Ісус: „Відваліть цього каменя!“ Сестра вмерлого Марта говорить до Нього: „Уже, Господи, чути, — бо чотири вже дні він у гро́бі“.

Ісус каже до неї: „Чи тобі не казав Я, що як бу́деш ти вірувати, — славу Божу побачиш?“

І зняли́ тоді каменя. А Ісус ізвів очі до неба й промовив: „Отче, дяку прино́шу Тобі, що Мене Ти почув.

Та Я знаю, що Ти за́вжди почуєш Мене, але ради наро́ду, що довкола стоїть, Я сказав, щоб увірували, що послав Ти Мене“.

І, промовивши це, Він скричав гучни́м голосом: „Ла́зарю, — вийди сюди!“

І вийшов померлий, по рука́х і нога́х обв'я́заний па́сами, а обличчя у нього було́ перев'я́зане хусткою. Ісус каже до них: „Розв'яжіть його та й пустіть, щоб ходив“.

І багато з юдеїв, що посхо́дилися до Марії, та бачили те, що Він учинив, у Нього ввірували.

А деякі з них пішли до фарисеїв, і їм розповіли, що́ Ісус учинив.

Тоді первосвященики та фарисеї скли́кали раду й казали: „Що́ маємо робити, бо Цей Чоловік пребагато чуд чинить?

Якщо так позоставимо Його, то всі в Нього ввірують, — і при́йдуть римля́ни, та й ві́зьмуть нам і край, і наро́д!“

А один із них, Кайя́фа, що був первосвящеником року того́, промовив до них: „Ви нічо́го не знаєте,

і не поміркуєте, що краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь наро́д мав загинути!“

А того не сказав сам від себе, але, первосвящеником бувши в тім році, пророкував, що Ісус за наро́д мав умерти,

і не лише за наро́д, але й щоб сполучити в одне́ розпоро́шених Божих дітей.

Отож, від того дня вони змо́вилися, щоб убити Його.

І тому́ не ходив більш Ісус між юдеями явно, але звідти вдавсь до околиць поближче пустині, до міста, що зветься Єфре́м, — і тут залишався з Своїми учнями.

Наближалася ж Пасха юдейська, і багато-хто з кра́ю вдались перед Пасхою в Єрусалим, щоб очи́стити себе.

І шукали Ісуса вони, а в храмі стоявши, гомоніли один до одно́го: „А як вам здається? Хіба Він не при́йде на свято?“

А первосвященики та фарисеї нака́за дали́: як дізнається хто, де Він перебува́тиме, нехай донесе, — щоб схопи́ти Його.