Послухай, мій люду, науки моєї, нахиліть своє ухо до слів моїх уст, —
нехай я відкрию уста́ свої при́казкою, нехай старода́вні прислі́в'я я ви́словлю!
Що́ ми чули й пізнали, і що́ розповідали батьки́ наші нам, —
того не сховаємо від їхніх сині́в, будемо розповіда́ти про славу Господню аж до покоління оста́ннього, і про силу Його та про чу́да Його, які Він учинив!
Він поставив засві́дчення в Якові, а Зако́на поклав ув Ізраїлі, про які наказав був Він нашим батька́м завідо́мити про них синів їхніх,
щоб знало про це поколі́ння майбу́тнє, сини, що наро́джені будуть, — уста́нуть і будуть розповідати своїм дітям.
І положать на Бога надію свою, і не забудуть діл Божих, Його ж заповіді берегти́муть.
І не стануть вони, немов їхні батьки́, поколі́нням непокі́рливим та бунтівни́чим, поколінням, що серця свого́ не поста́вило міцно, і що дух його Богу невірний.
Сини Єфрема, озбро́єні лу́чники, повернулися взад у день бо́ю:
вони не берегли́ заповіту Божого, а ходити в Зако́ні Його відреклися,
і забули вони Його чи́ни та чу́да Його, які їм показав.
Він чудо вчинив був для їхніх батькі́в ув єгипетськім кра́ї, на полі Цоа́нськім:
Він море розсік, і їх перепрова́див, а воду поставив, як вал;
і прова́див їх хмарою вдень, а ся́йвом огню́ цілу ніч;
на пустині Він скелі розсік, і щедро усіх напоїв, як з безо́дні.
Він витягнув із скелі пото́ки, і во́ди текли, немов ріки.
Та гріши́ли вони проти Нього ще да́лі, і в пустіші гніви́ли Всевишнього,
і Бога вони випробо́вували в своїм серці, для душ своїх ї́жі бажаючи.
І вони говорили насу́проти Бога й казали: „Чи Бог зможе в пустині трапе́зу згото́вити?“
Тож ударив у скелю — і во́ди лину́ли, і полили́ся пото́ки! „Чи Він зможе також дати хліба? Чи Він наготує м'яси́ва наро́дові Своє́му?“
Тому́ то почув це Господь та й розгні́вався, — і огонь запалав проти Якова, і проти Ізраїля теж знявся гнів,
бо не ві́рували вони в Бога, і на спасі́ння Його не наді́ялись.
А Він хмарам згори наказав, — і відчинив двері неба,
і спустив, немов дощ, на них ма́нну для їжі, — і збі́жжя небесне їм дав:
Хліб а́нгольський їла люди́на, Він послав їм поживи до си́тости!
Крім цього, Він схі́днього вітра пору́шив на небі, і міццю Своєю привів полудне́вого вітра, —
і дощем на них м'ясо пустив, немов по́рох, а птаство крила́те, як мо́рський пісо́к,
і спустив його серед табо́ру його́, коло наметів його.
І їли вони та й наси́тились ду́же, — Він їм їхнє бажа́ння приніс!
Та ще не вдовольни́ли жада́ння свого́, ще їхня ї́жа була в їхніх уста́х,
а гнів Божий підня́вся на них, та й побив їхніх ситих, і вибра́нців Ізраїлевих повали́в.
Проте́ ще й далі грішили вони та не вірили в чу́да Його,
— і Він докінчи́в у марно́ті їхні дні, а їхні літа́ — у страху.
Як Він їх побива́в, то бажали Його, — і верта́лися, й Бога шукали,
і прига́дували, що Бог — їхня скеля, і Бог Всевишній — то їхній Викупите́ль.
І своїми уста́ми вле́щували Його, а своїм язико́м лжу спліта́ли Йому́,
бо їхнє серце не міцно стояло при Нім, і не були́ вони вірні в Його заповіті.
Та він, Милосердний, гріх проща́в і їх не губив, і часто відве́ртав Свій гнів, і не буди́в усю Свою лютість,
і Він пам'ятав, що вони тільки тіло, вітер, який перехо́дить і не поверта́ється!
Скільки вони прогнівля́ли Його на пустині, зневажа́ли Його на степу́!
І все знову та знов випробо́вували вони Бога, і зневажа́ли Святого Ізра́їлевого, —
вони не пам'ята́ли руки Його з дня, як Він ви́бавив їх із недолі,
як в Єгипті чинив Він знаме́на Свої, а на полі Цоа́нському чу́да Свої,
і в кров оберну́в річки їхні та їхні пото́ки, щоб вони не пили́.
Він послав був на них рої мух, — і їх же́рли вони, і жаб — і вони їх губили.
А врожай їхній віддав був Він гу́сені, а їхню пра́цю — сарані́.
Виноград їхній Він гра́дом побив, а при́морозком — їхні шовко́виці.
І Він градові віддав їхній скот, а бли́скавкам — че́реди їхні.
Він послав був на них Свій гнів запальни́й, і лютість, й обу́рення, й у́тиск, насла́ння злих анголі́в.
Він дорогу зрівня́в був для гніву Свого, їхні душі не стримав від смерти, життя ж їхнє віддав морови́ці.
І побив Він усіх перворі́дних в Єгипті, пе́рвістків сили в наметах Ха́мових.
І повів Він, немов ту отару, наро́д Свій, і їх попрова́див, як стадо, в пустині.
І провадив безпечно Він їх, і вони не боялись, а море накри́ло було́ ворогів їхніх.
І Він їх привів до границі святині Своєї, до тієї гори, що прави́ця Його набула́.
І наро́ди Він повиганя́в перед їхнім обличчям, і кинув для них жеребка́ про спа́док, — і в їхніх наме́тах племе́на Ізраїлеві осели́в.
Та й далі вони випробо́вували та гніви́ли Всевишнього Бога, і Його постано́в не доде́ржували,
і відступали та зраджували, немов їхні батьки відверну́лись, як обма́нливий лук.
І же́ртівниками своїми гніви́ли Його, і дрочи́ли Його своїми фіґу́рами.
Бог почув усе це — і розгні́вався, і сильно обри́дивсь Ізраїлем,
і покинув осе́лю в Шіло́, скинію ту, що вмістив був посеред людей,
і віддав до неволі Він силу Свою, а вели́чність Свою — в руку во́рога.
І віддав для меча Свій наро́д, і розгнівався був на спа́дщину Свою:
його юнакі́в огонь пожира́в, а дівча́там його не співали весі́льних пісе́нь,
його священики від меча полягли́, — і не плакали вдови його.
Та небавом збудився Господь, немов зо́ сну, як той ве́лет, що ніби вином був підко́шений,
і вдарив Своїх ворогів по оза́дку, — вічну га́ньбу їм дав!
Та Він погорди́в намет Йо́сипів, і племе́на Єфремового не обрав,
а вибрав Собі плем'я Юдине, го́ру Сіон, що її полюбив!
І святиню Свою збудував Він, як місце високе, як землю, що навіки її вґрунтува́в.
І вибрав Давида, Свого раба, і від коша́р його взяв,
від кі́тних ове́чок його Він привів, щоб Якова пас він, народа Свого, та Ізраїля, спа́док Свій, —
і він пас їх у щирості серця свого́, і прова́див їх мудрістю рук своїх!
