Господи, Боже спасі́ння мого́, вдень я кли́чу й вночі Я перед Тобою:

хай молитва моя дійде перед обличчя Твоє, нахили Своє ухо до зо́йку мого,

душа бо моя насити́лась нещастями, а життя моє збли́зилося до шео́лу!

Я до тих прирахований став, що в могилу відхо́дять, я став, немов муж той безсилий.

Я кинений серед померлих, немов оті тру́пи, що в гро́бі лежать, що про них Ти не згадуєш більш, і потя́ті вони від Твоєї руки.

Умісти́в Ти мене в глибоче́зну могилу, до пітьми́ в глибина́х.

На мене лягла́ Твоя лють, і Ти всіма́ Своїми лама́ннями мучив мене. Се́ла.

Віддалив Ти від мене знайо́мих моїх, учинив Ти мене за оги́ду для них, Я за́мкнений і не вихо́джу,

стемні́ло з біди моє око. Я кожного дня Тебе кличу, о Господи, простяга́ю до Тебе ру́ки свої!

Чи Ти чудо вчиниш померлим? Чи тру́пи встануть і будуть хвали́ти Тебе? Се́ла.

Хіба милість Твоя буде в гро́бі звіща́тись, а вірність Твоя в аввадо́ні?

Чи позна́ється в те́мряві чудо Твоє, а в краю́ забуття́ — справедливість Твоя?

Та я кличу до Тебе, о Господи, і вранці молитва моя Тебе випере́джує.

Для чо́го, о Господи, кидаєш душу мою, ховаєш від мене обличчя Своє?

Нужде́нний я та помираю відма́лку, перено́шу страхіття Твої, я осла́блений став.

Перейшли́ надо мною Твої пересе́рдя, страхіття Твої зруйнува́ли мене, —

вони оточа́ють мене, як вода, увесь день, вони ра́зом мене обляга́ють.

друга й при́ятеля віддалив Ти від мене, знайо́мі мої — як та те́мрява!