Умову я склав був з очима своїми, то як буду дивитись на ді́вчину?

І зве́рху яка доля від Бога, чи спа́дщина від Всемогутнього із висот?

Хіба не заги́біль для кри́вдника, і хіба не нещастя злочи́нцям?

Хіба ж Він не бачить доро́ги мої, і не лічить усі мої кро́ки?

Якщо я ходив у марно́ті, і на оману спішила нога моя, —

то нехай на вазі́ справедливости зва́жить мене, — і невинність мою Бог пізнає!

Якщо збо́чує крок мій з дороги, і за очима моїми пішло моє серце, і до рук моїх не́чисть приліпла, —

то нехай сію я, а їсть інший, а рослинність моя нехай ви́рвана буде з корі́нням!

Якщо моє серце звабля́лось до жінки чужої, і прича́ювався я при две́рях мойого това́риша,

то хай ме́ле для іншого жінка моя, і над нею нехай нахиля́ються інші!

Бо гидо́та оце, й це провина підсу́дна,

бо огонь це, який буде жерти аж до Аваддо́ну, і ви́рве з корі́нням увесь урожай мій!

Якщо я поне́хтував правом свойого раба чи своєї неві́льниці в їх супере́чці зо мною,

то що я зроблю́, як піді́йметься Бог? А коли Він пригля́неться, що́ Йому відпові́м?

Чи ж не Той, Хто мене учинив у нутрі, учинив і його, і Один утвори́в нас в утро́бі?

Чи бажа́ння убогих я стримував, а очі вдовицям засму́чував?

Чи я сам поїдав свій шмато́к, і з нього не їв сирота́?

Таж від днів молоде́чих моїх вироста́в він у мене, як в батька, і від утро́би матері моєї я прова́див його!

Якщо бачив я ги́нучого без одежі, і вбрання́ не було́ в сірома́хи, —

чи ж не благословляли мене його сте́гна, і ру́ном овечок моїх він не грівся?

Якщо на сироту я пору́шував руку свою, коли бачив у брамі собі допомогу, —

хай раме́но моє відпаде́ від свойого плеча, а рука моя від сугло́бу свого нехай буде відла́мана!

Бо о́страх на мене — нещастя від Бога, а перед вели́ччям Його я не можу встоя́ти.

Чи я золото клав за наді́ю собі, чи до щирого золота я говорив: „Ти, безпеко моя“?

Чи ті́шився я, що велике багатство моє, й що рука моя стільки надбала?

Коли бачив я сонце, як сяє воно, а місяць велично пливе́,

то коли б потає́мно пова́билось серце моє, і цілу́нки рукою я їм посилав, —

це так само провина підсу́дна була б, бо відрікся б я Бога Всевишнього!

Чи я ті́шивсь упа́дком свойо́го нена́висника, чи порушувавсь я, коли зло спотика́ло його?

Таки ні, — не давав я на гріх піднебі́ння свого, щоб прокля́ттям жадати душі його.

Хіба люди наме́ту мого не казали: „Хто покаже такого, хто з м'яса його не наси́тився?“

Чужи́нець на вулиці не ночува́в, — я двері свої відчиняв подоро́жньому.

Чи ховав свої про́гріхи я, як люди́на, щоб у своє́му нутрі затаї́ти провину свою?

Бо тоді я боявся б великого на́товпу, і сором від ро́дів жахав би мене, я мовчав би, й з дверей не вихо́див.

О, якби мене вислухав хто! Оце пі́дпис моєї руки: Нехай Всемогу́тній мені відповість, а ось звій, зо скарго́ю, що його написав мій проти́вник.

Чи ж я не носив би його на своєму плечі, не обви́нувся б ним, як вінка́ми?

Число кро́ків своїх я представлю йому; мов до кня́зя, наближусь до нього.

Якщо проти мене голо́сить земля моя, й її бо́розни плачуть із нею,

якщо без гроше́й я їв пло́ди її, а її власника́ я стогна́ти примушував, —

то за́мість пшениці хай ви́росте те́рен, а замість ячме́ню — кукі́ль!“ Слова Йова скінчи́лися.