Тож наді́я твоя неправдива, — на сам ви́гляд його упаде́ш.
Нема смільчака́, щоб його він збудив, — а хто ж перед обличчям Моїм зможе стати?
Хто ви́йде навпроти Мене́ — й буде ці́лий? Що під небом усім — це Моє!
Не буду мовчати про чле́ни його, про стан його сили й красу́ його складу.
Хто відкриє пове́рхню одежі його? Хто піді́йде коли до двійни́х його ще́лепів?
Двері обличчя його хто відчи́нить? Навко́ло зубів його жах!
Його спи́на — канали щитів, поє́днання їх — крем'яна́я печать.
Одне до одно́го дохо́дить, а вітер між ними не про́йде.
Одне до одно́го притве́рджені, сполучені, і не відді́ляться.
Його чха́ння засвічує світло, а очі його — як пові́ки зорі́ світово́ї!
Бу́хає по́лум'я з па́щі його, вириваються і́скри огне́нні!
Із ні́здер його валить дим, немов з то́го горшка, що кипить та біжить.
Його по́дих розпалює ву́гіль, і бу́хає по́лум'я з па́щі його.
Сила ночує на шиї його, а страх перед ним утікає.
М'ясо нутра́ його міцно тримається, — воно в ньому тверде́, не хитається.
Його серце, мов з каменя вилите, і тверде́, як те долішнє жо́рно!
Як підво́диться він, перелякуються силачі́, та й ховаються з жа́ху.
Той меч, що дося́гне його, не встої́ть, ані спис, ані ра́тище й па́нцер.
За солому залізо вважає, а мідь — за гнилу́ дереви́ну!
Син лука, стріла, не приму́сит увтікати його, камі́ння із пра́щі для нього зміняється в сіно.
Булаву́ уважає він за соломи́нку, і сміється із по́свисту ра́тища.
Під ним гостре чере́п'я, — лягає на го́стре, немов у болото.
Чинить він, що кипить глибочі́нь, мов горня́, і обе́ртає море в окрі́п.
Стежка світить за ним, а безо́дня здається йому́ сиви́ною.
Немає подоби йому на землі, він безстрашним створений,
він бачить усе, що висо́ке, він цар над усім пишним зві́р'ям!“
