По цьому відкрив Йов уста свої та й прокляв був свій день наро́дження.
І Йов заговорив та й сказав:
„Хай загине той день, що я в ньому родився, і та ніч, що сказала: „Зача́всь чоловік!“
Нехай стане цей день темното́ю, нехай Бог з висоти́ не згадає його́, і нехай не являється світло над ним!..
Бодай те́мрява й мо́рок його заступи́ли, бодай хмара над ним пробува́ла, бодай те́мнощі денні лякали його́!
Оця ніч — бодай те́мність її обгорну́ла, нехай у днях року не буде назва́на вона, хай не вві́йде вона в число місяців!
Тож ця ніч нехай буде самі́тна, хай не при́йде до неї співа́ння!
Бодай її ті проклина́ли, що день проклинають, що левіята́на готові збудити!
Хай поте́мніють зо́рі пора́нку її, нехай має надію на світло — й не буде його, і хай вона не побачить тремтя́чих повік зорі ранньої, —
бо вона не замкнула двере́й нутра ма́тернього, і не сховала стражда́ння з очей моїх!
Чому́ я не згинув в утро́бі? Як вийшов, із нутра́ то чому́ я не вмер?
Чого прийняли́ ті коліна мене? І нащо ті пе́рса, які я був ссав?
Бо тепер я лежав би спокійно, я спав би, та був би мені відпочи́нок
з царями та з зе́мними ра́дниками, що гробни́ці будують собі,
або із князя́ми, що золото мали, що доми́ свої срі́блом напо́внювали!
Або чом я не ставсь недоно́ском прихо́ваним, немов ті немовля́та, що світла не бачили?
Там же безбожники перестають докуча́ти, і спочивають там змученоси́лі,
разом з тим мають спо́кій ув'я́знені, — вони не почують вже крику гноби́теля!
Мали́й та великий — там рівні, а раб вільний від пана свого́...
І на́що Він стру́дженому дає світло, і життя — гіркоду́хим,
що вичі́кують смерти — й немає її, що її відкопа́ли б, як ска́рби захо́вані,
тим, що радісно ті́шилися б, весели́лись, коли б знайшли гро́ба,
мужчи́ні, якому доро́га закрита, що Бог тінню закрив перед ним?
Бо зідха́ння моє випере́джує хліб мій, а зо́йки мої полились, як вода,
бо страх, що його я жахався, — до мене прибув, і чого я боявся — прийшло те мені.
Не знав я споко́ю й не був втихоми́рений, і я не відпочи́в, — та нещастя прийшло!“
